вівторок, 15 березня 2016 р.

Дмитро Пожоджук: ДІЇ БРАТА ЧИ ДІЇ КАТА?

    Ще в 2005 році в часописі «Українське слово» я опублікував цю свою розвідку. Зважаючи на події, які відбуваються зараз в Україні, подумав, що вона залишається й надалі актуальною. Бо, тільки-но починається передвиборна кампанія в Україні, як одразу виникає мовне питання, адже кандидати намагаються ініціюванням чинника російської мови виграти вибори, обіцяючи мільйонам українських безбатченків та частині російського населення, що російській мові буде надано статус державної, як тільки вони прийдуть до влади. Мотивують вони це тим, що в Україні живе російськомовне населення, яке хоче мати державною мовою російську…

    Я не проти того, щоб росіяни в Україні розмовляли російською мовою, бо це їхня рідна мова. Але я – проти того, щоб вони нам, корінній нації, нав`язували свою мову як державну в Україні! Чому вони не нав`язують російськ мову як державну в Ізраїлі, Латвії, Естонії, США, Німеччині, Франції, де мають свої доволі великі общини? Бо чудово знають, що в цих державах діють закони, поважати які забов`язані всі. І росіяни також. То й в Україні вони б мали поводитися так само.
Але, на жаль, тут вони, вимагаючи визнання російської мови державною, об`єдналися із доморощеними безбатченками. Але ж держава наша – унітарна. То яка може бути в ній двомовність? Тим паче, що ні греки, ні поляки, ні кримські татари, ні болгари, ні румуни, угорці, білоруси, чехи, німці, які живуть в Україні, аж ніяк не росіяни. Вони поважають права корінної української нації на самовизначення, не вимагають, щоб їхня мова була другою державною в Україні.
    Чи не час в Україні росіянам задуматись, що українці, які населяють сьогодні Росію, поводяться в цій державі як законослухняні громадяни, не вимагають, щоб українська мова була другою державною в Росії хоч би в тих регіонах, де вони компактно проживають(Кубань, Зелений Клин, Тюмень, Воронезька, Курська, Білгородська області…). Мало того, українці в Росії не мають ні своїх шкіл ( на Кубані усі українські школи ще в радянські часи зліквідували), ні своїх церков, ні своїх театрів, ні музеїв… А тим часом в Україні тисячі російських шкіл, дитячих садків, театрів, музеїв фінансуються з державного бюджету. Де ще росіяни мають такі права? У США, Ізраїлі, Канаді? У більшості українських церков богослужіння ведеться російською мовою і підпорядковані вони Москві. Невже цього росіянам та П. Симоненку, М. Добкіну, Н. Вітренко, О. Царьову, С. Єфремову, Ківалову, В.Колісниченку, П. Губарєву, В. Пономарьову, Нелі Штепі, Г. Кернесу замало? На керівних посадах у Києві та на Донбасі якщо не етнічні росіяни то росіяни з російським громадянством. Росіяни самовільно познімали українські державні прапори на урядових установах в Донецькій, Харківській, Луганській областях, не говорячи вже про Крим і замінили їх російськими. Уявити собі, якби українці зняли московський триколор в обласних та районних центрах Росії на державних установах і замість них встановили українські стяги? А в Україні росіянам можна чинити все і це вже стало закономірним явищем. Офіцер спецназу Росії Ігор Стрєлков у Слов`янську керує спецзагоном російських терористів. Росіяни заарештували київського студента Юрія Поправка та депутата Володимира Рибака в місті Горлівка на очах в «української міліції», закатували їх і понівечені тіла вкинули в річку біля міста Слов`янськ. В третьому тисячолітті Росія знову стала на сталінський шлях розвитку, а це красномовно засвідчила першотравнева демонстрація в Москві, де москвичі вийшли на маніфестацію з портретами катів народу Сталіна, Берії… Сталінська Росія знову хоче завоювати світ і через Україну йде в наступ на Європу.
Більшу частину періодичних видань і книг в Україні сьогодні видають російською мовою. То що, виходить, росіянам і цього не вистачає?.. Хто тоді захистить права українців в Україні на свою мову, культуру, релігію? Чому це питання постійно повинно виникати в Україні?
Безумовно, і в Росії, і в Україні є росіяни, які ставляться до українців і України шанобливо, намагаються, щоб відносини між нашими двома державами і двома народами були толерантними, добросусідськими… Але як зрозуміти, що вищий орган державної влади в Росії – Державна Дума одноголосно приймають рішення дозволити президенту В. Путіну ввести війська Росії на українські землі і захистити росіян? Від кого захистити? Чому президент Росії В. Путін заявляє , що Південь України ніколи не належав Україні? Чому теперішня Росія вказує країні, як вона має жити?
Минає час і частина росіян визнають те зло, яке принесла Москва українцям. Так, Емілія Ільїна в 1990 році на сторінках «Літературної України» аргументувала: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили і свою власну історію. Якби Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до ХІУ століття, то скільки б він і його послідовники могли б знайти і зберегти їх у своїх запасах. Але ми цікавимось Київською Руссю…
Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу… Чи замислюються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до ХІУ століття? Архітектура була – церкви, живопис – ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до ХІУ століття? Невже ж і далі нам робити відлік існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім – Київська Русь, потім – Велике Князівсьтво Литовське, а тільки тоді – Московське царство? Якщо в нас до ХІУ століття не було історії, ні літератури – то не так страшно, ми ж бо за ХУІІ, ХУІІІ, ХІХ століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж привласнювати чуже?..»
Уже 1658 року український уряд висловив своє невдоволення політикою Москви супроти України, і гетьман Іван Виговський пояснював зарубіжним послам, що спонукало Козацьку Республіку вийти з-під царської опіки: « … Перед Богом і всім світом свідчимо: наше військо отримало запевнення і зобов`язання від Великого князя московського, і ми сподівалися – з уваги на спільну релігію і на той факт, що ми добровільно прийняли його протекцію, - що Великий князь буде справедливий, прихильний і великодушний супроти нас, що він поступатиме чесно, що він не буде прагнути знищення наших вольностей, а навпаки – буде їх закріплювати, як це він тоді пообіцяв. Але не судилося нашим надіям здійснитись… У Києві, нашій столиці, - такого не бувало навіть за польського панування – побудовано фортецю і там приміщено московський гарнізон, щоб нас у рабстві тримати. Ми бачили приклади такої неволі в Білорусі, де двісті шляхетських родин, хоч вони добровільно приєдналися до них, насильно депортували до Московії. Дванадцять тисяч міщан з Могилева та інших районів Білорусі були вивезені до лісів московських, а на їх місце привезено колоністів з Московії…(Архив Юго-Западной России).
Так само було заселено росіянами й українські землі. На місце винищених українців швиденько прибували з Москви росіяни і заселяли наші етнічні землі. Чи не варто тепер нашим росіянам задуматись, звідки вони взялися в Україні і яким способом, та чи мають вони моральне право диктувати українцям як їм жити і якою мовою розмовляти? Коли Москва уже в радянські часи вимордувала у своїх концтаборах цвіт української нації, то в Україну швиденько привезли росіян і призначили їх на керівні владні посади… Зазначу, що до війни у Львові жило тільки 19 російських родин. А скільки росіян живе у Львові сьогодні? Гадаю. Тут коментарі зайві. Уявіть собі, шановні читачі, який би галас зчинили росіяни , якби українці в Росії вимагали статусу другої офіційної державної українській мові так, як це чинять росіяни в Україні?
Власне, час сказати, скільки важить російська мова для України. Проілюструємо це, зокрема, інструкцією Катерини ІІ генерал-прокуророві сенату князеві Вяземському (мовою оригіналу): «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было , однако ж называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью – глупостию. Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьманов изчезло…»(Сборник руського исторического общества). Ось де початки нашого російщення.
Російщення України здійснювалось повсюдно: у школах, церквах тощо. Це саме триває і сьогодні. Московський патріарх благословляє російських солдатів на війну в Чечні, втручається в українські справи, а церкви в Україні, підпорядковані Москві, ростуть , як гриби після дощу. Особливо цьому сприяли Леонід Кучма та Віктор Янукович. Та й історичні святині, як-от Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра, підпорядковані сьогодні Москві.
Росіяни часто кажуть нам: наша мова така популярна, що нею писали свої твори письменники, вихідці з України – Тарас Шевченко, Микола Гоголь… Але, наприклад, Тарас Шевченко після написання поеми «Слепая» в листі до І.Кухаренка каявся: «Не хочеться її друкувати, та не маю вже над нею волі. Переписав «Слепую» та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим, кацапським словом?..» (Тут мимоволі пригадуєш, як «братній» російський народ 1847 року «запакував» Тараса Шевченка в солдати до Оренбурзького окремого корпусу і «братній» російський цар Микола І дописав Шевченкові вирок: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».
Мимохіть пригадуються віршовані рядки Степана Руданського:
Україно. Україно,Моя рідна мати!
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати ?
Чи ще довго кривавицю
Будуть з тебе пити?
Та й діточок твоїх бідних
В кайданах водити?
Твоя слава – у могилі,
А воля – в Сибірі,
От що тобі, матусенько,
Москалі зробили!..Не про братів-росіян говорить Степан Руданський. Ой, ні! Він, як і Панас Мирний, Павло Грабовський, Гнат Хоткевич та інші видатні українці, мав на увазі московських загарбників, які впродовж віків нищили українську націю. Навіть Карл Маркс про росіян був аналогічної думки: «Перш за все політика Росії – незмінна, про що й свідчить її офіційний історик Карамзін. Можуть змінюватися її методи, тактика, маневрування, але полярна провідна зоря її політики – світове панування – завжди залишається її вибраною зорею». Гадаю, тут сааме час згадати ще вислів Володимира Леніна: «Втратити Україну – втратити голову». Чи це були слова брата? А чи – завойовника?.. То ж не випадково в Україні в усі часи Москва прагнула поселити якомога більше росіян. І ті росіяни не сапали буряки чи вирощували пшеницю, не рубали ліс ( бо і в Росіїї вони цього не робили), а займали керівні посади і скеровували усі свої зусилля на нищення української нації. Мовою ката(російською) 11 серпня 1932 року кат народів Й. Сталін писав у листі до ще одного ката Л.Кагановича: «… Самое главное сейчас – Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (Кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП(б) и требованиями райкомов и вот долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужества пойти в нужный момент против течения, не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять.
… Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть».
Уже 21 грудня 1932 року Лазар Каганович надіслав Сталіну телеграму такого змісту: «Вечером 20 и 21 декарбря на заседании Политбюро ЦК КП (б) У наметили ряд практических мер по усилению хлебозаготовок. Ввиду того, что значительная часть уполномоченных отсиживается, покрывает бездеятельность, а порой прямое предательство районных работников, разослали решительное предупреждение всем уполномоченным, а 10 наихудших сняли с работы и дело об их пребывании в партии передали в ЦКК. Из десяти снятых 7 были посланы ЦК КП (б) У и 3 обкомами.
38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба – свыше 40 % оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30 % оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов – 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредотачиваем наше внимание…».
От же, мовою ката, але аж ніяк не брата, Москва затвердила Голодомор в Україні, а компартія України та інші безбатченки намагаються сьогодні цій мові надати статус державної. Коли голод вразив значну територію, на якій мешкали мільйони українців, вже неможливо було зробити таємницю з цієї трагедії. Спорожнілі українські села миттєво заселяли поселенці з Росії – етнічні росіяни. Згодом Джеймс Мейс висловиться: « Москва пов`язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам… Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду». Тут не можна не згадати нашого славетного Олександра Довженка: « Народ, що не знає своєї історії, - є народ сліпців».
Не брат у Москві замовчував Голодомор в Україні, а кат. Це вже згодом Ален Безансон скаже: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». А Роберт Конвест наголосить: «Голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами.»
Не оминула лиха доля і українського художника І. Падалку, якого 29 вересня 1936 року було заарештовано, а 13 липня 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила І. Падалку як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставила за мету відторгнення України від СРСР та реставрацію капіталізму», до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок було винесено російською мовою і в той же день виконано (Архів ЦК ДБ України по Харківській області. – Спр. 014860 – Арк. 6,20).
У квітні 1944 року генерал Сєров, який керував військовими акціями проти українських повстанців, доповідав у Наркомат внутрішніх справ СРСР, що згідно із ухвалою НКВС СРСР від 5 квітня 1944 року переселенню з України підлягають 2 тисячі сімей оунівців. Їх відправляли у Красноярський край, здебільшого у Норильський район, на будівництво підприємств гірничобудівної промисловості.
З ініціативи НКВС була «само ліквідована» українська Греко-католицька церква. Керував цією акцією працівник органів безпеки Г.Карпов. Він розробив конкретний план знищення УГКЦ, який надіслав Сталінові. Органи НКВС арештували і заслали на каторгу голову УГКЦ Й. Сліпого, 10 епископів, 1400 священиків, 800 монахів, 200 – розстріляли. Невже це чинив з духовенством старший російський брат? Та – ні! Так поступити міг тільки кат. Уявіть собі який би зчинила зараз Росія галас, якби Україна зловила і заслала на каторгу, скажімо в Чорнобильську зону, московського патріарха. А росіянам можна було все і за свої вчинки вони так і залишились непокараними.
То ж якій мові ми хочемо надати статус другої державної? Тій, якою Москва писала накази і
Тож не цураймося рідного слова, рідної історії, рідної культури, не зневажаймо самі себе і не будьмо посміховиськом для інших! Ніби самі напрошуються слова Гната Хоткевича: « Раби! Вічні раби! Ви ж мали колись і князів своїх, і державу, а тепер сплюгавились вже так, що сама думка стати свобідними вас лякає! Боягузи! А по-моєму, не королівську власть нам укріпляти, а зробити країну вільною і незалежною». А хто зробить вільною і незалежною нашу рідну, українську мову?
Сьогодні не всі знають, що Іван Васильович Падалка – відомий український художник, який народився 15 листопада 1894 року в селі Жорноклюви Золотоніського повіту на Полтавщині. Він – з когорти «бойчукістів». У 20-30-х роках роботи І. Падалки експонувалися на виставках в Амстердамі (1929 року), Стокгольмі, Осло, Берліні, Відні, Лондоні, Кембріджі, Ліверпулі (1930 року), Цюріху, Женеві, Празі, Парижі (1931 року), Японії, Венеції (1932 року), Варшаві, Копенгагені (1933 року). Аналогічна доля спіткала тисячі видатних українських художників, письменників, учених…Уже з лютого 1940 року розпочинається масова депортація українців Галичини і Волині. Особливо – інтелігенції та селян, які чинили значний спротив проти колективізації. То чи можуть нащадки цих родин мати симпатію до російської мови?

Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет и его агентура на Украине – во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также в виду, что в украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, не мало) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии. Самое плохое – это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей…
І лише 19 квітня 1988 року у Вашингтоні Спеціальна комісія Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні у своїх висновках ствердила: «…16) Й. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 роках». Чи був це «братній» жест Москви? Чи були «дружніми» вчинки Москви стосовно родини українського президента Михайла Грушевського? Адже 23 березня 1931 року під час наукового відрядження до Москви М.Грушевський був заарештований, а 9 серпня 1938 року було заарештовано його брата, професора О.Грушевського. У відчаї його дружина О.Грушевська, 2 листопада 1939 року звертається листовно до ката Л. Берії. Але це не допомогло. О.Грушевський відбував покарання (заслання) в Іртинському районі Павлоградської області. Там і помер, далеко від сім`ї і України. В «обіймах» російського «брата».

Особливо ті, яким батьки розповіли правду. Науковець Михайло Сеньків у монографії «Колективізація західноукраїнського села 40-х – початку 50-х років ХХ століття» (Львів, 2002. – С.8) підкреслює, що у 1939-1941 роках із Західної України було депортовано десять відсотків населення.
Загалом, у 1944-1952 роках кількома етапами у концтабори в Росію відправлено 171 565 членів та прибічників ОУН-УПА (Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х років. – Т. 2. – С. 351). Відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР Від 29 жовтня 1944 року станом на 9 січня 1945 року з України було вивезено на лісорозробки в Комі АРСР, Архангельську, Молотовську і Кіровську області 30 000 спецпереселенців. Уже на початку 1945 року було виселено 4744 родини оунівців, а до кінця цього ж року у зв`язку з розширенням військово-чекістських операцій на спец поселенні вже перебувало 7 393 сім`ї членів ОН-УПА. Ще гірші тортури проти українців почала чинити Москва тоді, коли в березні 1947 року секретаріат ЦК

КП (б) У очолив Л.Каганович. 23 квітня 1947 року він провів у Львові нараду секретарів обкомів, начальників управлінь МДБ, у якій брали участь 38 осіб, зокрема голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, міністр держбезпеки УРСР Савченко. Каганович вимагав посилити репресії. Чи може брат вимагати посилити репресії? Для приборкання національно-визвольної боротьби влада підключила так звані «трійки», які, крім своєї основної «роботи», займалися і депортацією «ворожих елементів». Репресії наростали. Існував спеціальний план виселення українців.
Приміром, у Постанові Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року передбачалося виселити 20 000 сімей із Західних областей України для роботи на рудниках. (Літопис нескореної України. – Кн. 1. – С. 292). І план був перевиконаний. 1947 року у рудну промисловість направлено 31 380 родин, або 60 814 осіб ( Ярош Б. Тоталітарний режим на західно-українських землях. 30-50-ті роки ХХ ст.. – Луцьк, 1995. – С.80). 28 листопада 1947 року міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов доповів заступникові голови Ради Міністрів СРСР Л. Берії: «Згідно з постановою уряду, із західних областей УРСР переселено 26 460 сімей активних націоналістів і бандитів. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР № 3214-1050 від 10 вересня ц,р. з переселених 21 197 сімей (61 066 осіб) направлені на роботу у вугільну промисловість східних районів СРСР. Останні 5264 сім`ї, або 15 202 осіб, направлені в Омську область і використовуються на промислових підприємствах і сільському господарстві». Усього впродовж 1944-1952 років у віддалені райони Росії із західних областей України було депортовано 66 тисяч родин, що становить 203 662 особи. Теперішня та й попередня українська влада настільки боїться Росії, що навіть не згадує про депортацію українців з їхніх етнічних українських земель.
давала всі команди розстрілювати українців, литовців, естонців, грузинів, чеченців, татар? Про це запитують уже з того світу українські гетьмани і козаки, українські студенти, що загинули під Крутами і новітня «Небесна сотня», близько семи мільйонів українців, заморених голодом, сотні тисяч українських письменників, художників, учених, артистів, кобзарів, священиків, лікарів, учителів, і просто доброї душі людей, які були замордовані в московських (російських) концтаборах, і ті мільйони українців, кров`ю і сльозами яких щедро полита земля «старшого брата» на ім`я – РОСІЯ.

Немає коментарів:

Дописати коментар